За покликом власного серця, або страх, котрий підштовхує на подвиги

  Йдучи на інтерв'ю до Володимира Володимировича Мироненка - начальника караулу пожежного управління Святошинського району  міста Києва, я очікувала побачити чоловіка років так 40, але відчинилися двері кабінету і переді мною сидів молодий хлопець. Відверто кажучи, моєму здивуванню не було меж. Його навіть важко назвати Володимиром Володимировичем, але ж посада зобов'язує.
  ...А почалося все зі звичайного випадку. У свої 17 років Володимир навіть не думав стати пожежником, та й мрій дитячих про цю професію в нього ніколи не виникало. Просто після школи пішов за другом до Черкаського інституту пожежної безпеки. Роки, проведені там, вважає найкращими та й найцікавішими: адже він не тільки непогано вчився, а також мав чудову нагоду попрактикуватися на справжніх виїздах. Після закінчення навчання потрапив у ту пожежну частину, де працює зараз, і що немало важливо - одразу на керівну посаду. Володимир пояснює це тим, що під час стажування спробував себе майже на всіх посадах, та найбільше сподобалося йому керувати командою досвідчених пожежників, половина з яких старша за нього майже вдвічі.  Він чітко знав, чого хоче, тому впевнено йшов до своєї мети. Кожного дня на зміну заступає 15 пожежників, з них 12 їдуть у разі потреби на виклик, а 3 залишається в частині. Працюють по змінам: 1 доба - робоча, 3 - відпочивають. Але раз на раз не приходиться, то ж  часом доводиться працювати і ненормовано. Після зміни майже ніколи не відчуває себе втомленим, адже йде на роботу з готовністю будь-якої миті їхати, гасити, рятувати.
  На моє запитання про цікаві, унікальні випадки Володимир думає довго, і не тому, що немає про що розказувати, навпаки - кожний випадок неповторний, і виокремити якийсь один дуже важко. Зі смутком в очах  згадує той день, коли не вдалося з певних причин провести евакуацію, і на пожежі було 5 трупів. Обачливо, ба навіть застережливо розповідає післяноворічну історію. О 8 годині ранку 1 січня у частині пролунав телефонний дзвінок. Горів житловий п'ятиповерховий будинок. Вогонь почався на першому поверсі, але на даху було відкрите горище, і протяг переніс полум'я аж на останній поверх. І хоча це був ще один з перших виїздів, вдалося врятувати 15 чоловік (серед них і діти), але не обійшлося і без нещасних випадків. Двоє людей загинуло на місці трагедії: один від тяжких опіків, інший - отруївся чадним газом, а через декілька днів у лікарні померла бабуся, котра, рятуючи власне життя, стрибнула з другого поверху та зламала обидві ноги.
  По правді кажучи, для кожного з нас Володимир - справжній герой, але сам він себе таким взагалі не вважає. Без жодного сорому зізнається, що кожного разу боїться, коли їде не пожежу. Він не вірить, що є такі люди, котрі нічого не бояться: це або задаваки, або не дуже розумні люди, оскільки інстинкт самозбереження у нас найсильніший. А за такої роботи боятися є чого, адже ніколи не можеш чітко знати, що чекає тебе на місці вогню. І як доказ - випадок: по телефону потерпілий сказав, що полум'я охопило гараж, але прибувши на місце трагедії, пожежники побачили, що горить вже і приватний двоповерховий будинок, загальної площею 500 квадратних метрів. До того ж сам гараж повністю заповнений вагонкою (приблизно 400 кубометрів). Вогонь вдалося перемогти тільки через 11 годин.
  Образливо, що за врятовані життя, будинки, квартири, майно люди рідко по-справжньому вдячні. Невже так важко підійти і сказати таке просте, але "чарівне" слово: "Дякую!"? Звісно, такі випадки бувають, але на практиці Володимира поки не було. Навіть навпаки: дуже часто трапляється, що причиною пожежі стає паління в ліжку. Зрозуміло, що до такого доходять особи, котрі не є адекватними, перебувають у стані алкогольного сп'яніння, і коли прибувають пожежники, починають евакуацію - можна почути від потерпілих і не зовсім цензурні слова. Але Володимир не ображається, така вже в нього робота. Він вже 6 років працює на варті нашого спокою і відверто відповідає, що його професія йому подобається. Адже якби не подобалася, він не пішов би сюди працювати. Зізнається, що серце саме підказує йому вірний життєвий шлях. Та любить він свою роботу найбільше за той страх, за адреналін, який відчуває після кожного тривожного дзвінка. Це відчуття, котрі неможливо передати словами, а тим більше на папері.
  Поза роботою він звичайний молодий хлопець, котрий любить відпочивати, проводити весело час, гуляти з друзями, але не на мить не забуває про ту відповідальність, котра покладена на нього державою. У службу пожежної безпеки люди йшли, йдуть і йтимуть, адже це престижно - рятувати життя, у цьому Володимир не сумнівається ні хвилини. А тим молодим хлопчакам, котрі тільки обирають собі цей шлях бажає наснаги, цілеспрямованості, а головне - обережності, адже іноді краще побоятися, бути обережним, подумати, ніж потім відповідати за свої помилки, котрі для інших можуть стати трагічними.