№ 4 (786) 28 січня-03 лютого 2013 року Вже протягом декількох років програма "Столиця" та нічний випуск новин "СТН" на українському телеканалі "Київ" супроводжуються жестовим перекладом. Ось що розповів про себе і про свою роботи перекладача жестової мови Ігор Бондаренко.
- Назвіться, будь ласка, нашим читачам - хто Ви і чим займаєтеся? - Мене звати Ігор, прізвище моє Бондаренко, вік - 32 роки. Не люблю, коли мене називають по батькові, тому обійдемося без нього. Просто - Ігор. Посада на ТБ - ведучий-перекладач програм публіцистичного мовлення. Ну а якщо глобально, то тоді - старший перекладач жестової мови, перекладач-дактилолог вищої категорії (у системі Українського товариства глухих, УТОГ), заступник голови Ради перекладачів жестової мови (РПЖМ) Київської організації УТОГ, регіональний представник WASLI (Всесвітня асоціація перекладачів жестової мови ) в Закавказзі та Центральній Азії. Здається все... - Ви 100% чуюча людина? У родині хтось з Вас не чує? Чому вирішили вивчити жестову мову? - Так, я чуючий з родини чуючих (правда, не впевнений вже в 100%-сті свого слуху, ну, може, 99% буде). З глухими людьми і з жестовою мовою вперше познайомився у віці 16 років. Спочатку став вивчати її виключно з цікавості, вік такий - навчали мене самі глухі. Потім став намагатися перекладати знайомим глухим все, що вони просили. Так і втягнувся... Спочатку, звичайно, було дуже важко - адже я міг похвалитися хорошим словниковим запасом, але аж ніяк не жестовим. Але глухі завжди мене виручали, підказували, поправляли по ходу. До того ж, в той час, коли я став на шлях вивчення жестової мови, на ОРТ ще транслювали денні випуски новин з перекладом на жестову мову. І я вважаю, що ті перекладачі, роботу яких я відстежував щодня (Юлія Дятлова (Болдінова), Варвара Ромашкіна, Тетяна Котельська та інші), були в числі перших моїх вчителів. Самі глухі заохочували мене до такого способу вивчення жестової мови і техніки перекладу. Бували випадки, що, після чергового перегляду новин, я зустрічався з глухими і в ході спілкування вони в мене запитували: "Хто сьогодні перекладав? Дятлова?". На мій вигук: "Звідки знаєте?", вони відповідали: "Так по тобі завжди видно, хто перекладав. Ось сьогодні твої жести схожі на жести Дятлової, а вчора - на жести Котельської!". Через рік, у 1997, я вирішив зайнятися жестовою мовою більш серйозно. Звернувся в УТОГ, де мені, з огляду на мій базовий рівень володіння жестовою мовою, запропонували спробувати вступити на 2-тижневі курси підвищення кваліфікації, які з дня на день повинні були початися. Але, потрібно було ще пройти попередню співбесіду. Я був не впевнений у своїх силах, проте на співбесіду прийшов. І, на мій подив, мене відразу прийняли. Мені довелося вчитися в групі перекладачів, що мали за плечима не один рік роботи, на їх фоні я здавався гидким каченям. Однак, вже через два тижні щоденних занять з викладачами, я отримав Свідоцтво про закінчення курсів підвищення кваліфікації, що підтверджувало, що я офіційно став "перекладачем-дактилологом" (або перекладачем жестової мови). Ось така історія... - Відрізняється, по-Вашому, жестова мова від будь-якої іншої іноземної мови? - Питання різнопланове. Якщо порівнювати жестову мову з будь-якими іншими словесними або письмовими мовами, то, зрозуміло, відрізняється. Вже в самих поняттях закладена відмінність у способах передачі інформації та спілкування - жестове, словесне, письмове. Якщо порівнювати національні мови, наприклад російську мову і російську жестову мову, то їх відмінність очевидна і в лексиці (семантиці), і в граматиці. З іншого боку це їх і об'єднує - в обох мовах присутні основні властивості і характеристики, властиві мовам взагалі. Однак, є і характеристики, які більш яскраво виражені саме в жестових мовах, такі як образність, конкретність, злитість і одночасність передачі понять і так далі. Не варто забувати і про немануальні компоненти жестових мов. Що ж стосується вивчення жестової мови, підготовки перекладачів, то в цьому плані жестова мова має стояти на одному щаблі з іноземними мовами, а його вивченню варто приділяти не менше часу, ніж вивчення англійської, французької та інших мов. - Як вийшло, що Ви стали працювати на телебаченні? - Частково я вже відповів на це питання, коли говорив про своє навчання жестовій мові та техніці перекладу. Спроби бути схожим на перекладачів на російському ТБ посіяли в мені бажання колись і самому спробувати себе в ролі перекладача на телебаченні. До того ж, педагог курсів, де я навчався, Наталя Іванюшева, одного разу підійшла до мене зі словами: "Ігор, у тебе дуже плавні, м'які та чіткі жести, до того ж і зовні ти не поганий собою - глухим це повинно сподобатися. А тому будемо готувати тебе на ТБ!". Правда, з того часу і до моменту мого першого ефіру пройшло близько семи років - щось не складалося з впровадженням жестового перекладу на телеканалах. Так от, в році так 2005 (я можу помилятися, запис хронології подій не в числі моїх звичок), після одного із заходів в Культурному центрі УТОГ, де я працював у той час, до мене підійшла одна з перекладачок. Як з'ясувалося, вона працювала перекладачем на одному з донецьких телеканалів, який збирався розпочати мовлення з Києва. І їй потрібен був напарник. Вона зупинила свій вибір на мені. Ось тоді-то мене і охопили протилежні почуття: з одного боку я марив цією ідеєю довгі роки, з іншого - я все ще не був упевнений у своїх силах. Але, я зважився. І не пошкодував. Спочатку було важко звикнутися з форматом перекладу, але, з часом, я став відчувати себе в своїй тарілці. До того ж, перекладати доводилося абсолютно різнопланові передачі - науково-популярні та художні фільми, серіали, програми найрізноманітніших жанрів, пісні. Часто до мене підходили глухі зі словами подяки за мою роботу. Через рік змушений був піти з каналу в зв'язку зі скороченням фінансування роботи перекладачів. Однак для мене це був величезний і корисний досвід! У травні 2009 року, за рекомендацією Київської організації УТОГ, мене запросили працювати на муніципальному телеканалі "Київ", де я працюю донині. Я дуже добре запам'ятав той час, адже на щоденні ефіри я змушений був ходити на милицях (за 2 тижні до першого виходу в ефір я зламав ногу). - Чи важко Вам перекладати випуски новин (в прямому ефірі чи)? Чи бували казуси в ефірі, як виходите з цієї ситуації? - Перекладати на ТБ взагалі справа не з легких, незалежно від того, що перекладаєш. Наприклад, в публіцистичних програмах доводиться перекладати діалог ведучого програми з гостем студії - для цього потрібні особливі навички та техніка перекладу, які приходять лише з досвідом. До того ж, іноді діалоги ведуться двома мовами - російською та українською, і, спочатку, було дуже важко навчитися перебудовувати себе. Переклад інформаційних програм теж таїть у собі багато особливостей. Тут і темпоритм, і специфіка лексики, і складна термінологія. Кожному виходу в ефір передує підготовка - вивчення текстів чи сценарію, перегляд сюжетів, консультації в телефонному режимі. І це - велика відповідальність, адже випуск йде в прямому ефірі, і, якщо допустиш помилку, то виправити її шляхом перезапису випуску ніхто не дасть. І я, звичайно, не користуюся такою можливістю навіть тоді, коли вона є - коли випуски записуються до виходу в ефір. Хоча, одного разу я скористався цим "привілеєм" і зупинив запис по причині того, що ведучий і режисер, на хвилину забувши про мою присутність у студії, стали голосно перемовлятися між собою (як завжди, ні про що), чим перешкодили мені вловити хід думок в сюжеті, і далі перекладати вже просто не мало сенсу. Важко буває домогтися від ведучих говорити більш спокійно і емоційно, доводитися знаходити компроміс з тими ведучими, які ні під яким приводом не погоджуються на мої благання - я просто скорочую їх інформацію до дозволеного мінімуму, прибираючи все зайве, залишаючи тільки цифри і факти. Цьому, знову ж таки, навчитися дуже важко. Однак доводитися чимось жертвувати - або якістю перекладу, або його розлогим змістом. Якість для мене на першому місці! Казусів в ефірі, як таких, особливо й не пригадаю. Але ось так склалося, що мене, як перекладача в кадрі, не оголошують ні в одній програмі, яку я перекладаю. Однак ще на початку своєї роботи я знайшов вихід із ситуації, - і в той момент, коли ведучий в студії представляється, я став представляти себе жестовою мовою. Чуючим, які не знають жестової мови, це не зрозуміло, а глухим - приємно, та й власне самолюбство вдається потішити! - Які почуття Ви переживаєте, коли перекладаєте новини? (може бути, відповідальність, борг перед нечуючими телеглядачами або щось ще?) - Якщо чесно, то я намагаюся відповідати тим емоціям, які я чую, щоб ретранслювати їх глухим. Хоча, під час роботи доводиться переживати дуже багато і сторонніх, не мають відношення до перекладної інформації, емоцій - чи то хтось щось сказав перед ефіром, чи то роздумуєш про плани на завтрашній день або про те, коли ж, нарешті, потрапиш додому. Так влаштований наш мозок, мозок будь-якого перекладача - думати про багато одночасно! Але, часто, я намагаюся концентруватися на інформації, щоб якомога точніше передати її глухому глядачеві. Часто навіть доводиться боротися із власним внутрішнім обуренням, коли чуєш щось, що не відповідне дійсності або перекручуюче її. Однак в моїй голові намертво запечатана одна ідея - моя справа якісно перекласти інформацію, а справа глядача її осмислити і прийти до певного висновку. У відношенні відповідальності та боргу? Так, відповідальність я відчуваю, і не тільки сидячи перед камерою. Вся робота перекладача жестової мови, я вважаю, повинна будуватися на відповідальності, в першу чергу по відношенню до своєї професії. Крім цього є почуття відповідальності перед колегами і глядачем (я вже говорив раніше про відповідальність у прямому ефірі). Адже, можливо, хтось по той бік екрану, як і я в юнацтві, сидить перед телевізором і уважно стежить за кожним помахом моєї руки, за кожною емоцією, мріючи про те, що колись він теж стане перекладачем. А почуття обов'язку - воно занадто суб'єктивне, щоб ним керуватися в будь-якій професії. Це, скоріше, не професійно - працювати лише тому, що борг кличе! Ось так і я - просто намагаюся якісно виконувати свою роботу.
За матеріалами www.gluxix.net
|